Серед випускників нашого ліцею є імена, без яких не уявити українське мистецтво ХХ століття. Алла Горська — одне з найвизначніших. Вона писала шахтарів і портрети друзів, викладала смальтою стіни шкіл, ресторанів і музеїв. І доволі чітко знала, для кого працює мистецтво.
Київ після війни був зруйнований. Учні художньої школи імені Шевченка (так тоді називався наш ліцей) жили впроголодь, дехто місяцями не мав змінного одягу — так згадувала її шкільна подруга Ірина Левитська.
Горська була в іншому становищі: батько, директор кіностудії, возив її до школи службовою машиною. Але, за словами іншої шкільної подруги, Галини Зубченко, вже за кілька місяців Алла стала лідеркою, яка об'єднувала всіх навколо себе. Її викладачем з фаху був Володимир Бондаренко — учень Федора Кричевського, який, за спогадами Зубченко, дав учням перші зерна самоповаги й національної свідомості. У 1948 році Алла закінчила школу із золотою медаллю.
Шкільна дружба виявилась надовго. Через півтора десятиліття Галина Зубченко стала співавторкою Горської у монументальних роботах, зокрема у вітражі «Шевченко. Мати».
Далі був живописний факультет Київського художнього інституту, майстерня Сергія Григор'єва. У 1954-му Горська закінчила його, а через кілька років потрапила до Спілки художників з картинами шахтарського циклу. Її роботи одразу показували на всесоюзних виставках, а попереду була цілком радянська кар'єра. Але вона обрала інакше.
У 1960-х Горська пише «Абетку», «Хліб», «Паром», «Прип'ять», автопортрет із сином. Портретує Олександра Довженка, Бориса Антоніна-Давидовича, Івана Світличного, Василя Симоненка, Євгена Сверстюка. Робить ескізи декорацій для вистав за Іваном Драчем, Миколою Кулішем, Михайлом Стельмахом (їх не дозволили поставити) та обкладинки для Ліни Костенко. У її мові змішуються київська академічна школа, народне мистецтво й український авангард 1920-х.
Коли «закрутили гайки», вона пішла в монументальне мистецтво. Бригадою — Віктор Зарецький, Борис Плаксій, Галина Зубченко, Григорій Синиця — вони створили мозаїки в Донецьку, Краснодоні, Маріуполі, ресторани «Полтава» та «Вітряк» у Києві.
Радянські теми вони намагались подати в нерадянських формах. Про ресторани Горська писала: «В наших роботах ми прагнули сучасності в кольорах, пластиці, композиції». Донецька «Жінка-птах» (1966) і сьогодні відома як одна з її найвпізнаваніших робіт. Маріупольське панно «Боривітер» було створене всупереч затвердженому соцреалістичному ескізу — яскравим і динамічним. У 2022 році окупанти його зруйнували.
А ось що вона думала про мистецтво.
Про колектив. «Монументальне мистецтво — мистецтво колективу», — писала Горська Опанасу Заливaсі. Вона порівнювала його з морем, яке складається з річок «Я»: коли одна з них повертає й розтікається, море міліє. У монументальному мистецтві, вважала вона, немає виконавців, кожен виконавець — митець. Як приклад наводила мозаїки Михайлівського собору, де золоте тло покладене одним рухом, і жодна дрібка не живе окремо від цілого.
Про колір. Для неї колір був не розфарбовкою, а змістом: душею, історією й обличчям народу. Навіть бойчукістів, чию школу поважала, вона критикувала за догматичний колорит, де колір лише підфарбовував уже вирішену форму. А справжнім першоджерелом вважала народне мистецтво, де колір виступає образом.
Про коріння. Горська писала другу, що чужий їй той шлях, де мистецтво «без коріння, народу, нації». Прикладом протилежного вона називала мексиканське мистецтво, яке представляє свій народ. Тому й працювала, щоб мистецтво було сучасним і українським.
Про шлях. Батькові вона зізнавалась, що обирає не салонний, а справжній і важкий шлях: ніякої халтури, лише робота, і ще раз робота.
Про історію. Історія мистецтва, вважала Горська, — не склад фактів, а розвиток, поступ; це історія форми, а отже й історія народу.
У 1964 році вітраж «Шевченко. Мати» для Київського університету створили Горська, Заливаха, Семикіна, Севрук і Зубченко. Його розбили, а Горську виключили зі Спілки художників. Вона продовжувала працювати, навіть коли без членства було важко отримати фарби й замовлення. У листопаді 1970-го її вбили; офіційно винних так і не знайшли.
Усе, чого Горська навчилась у ліцеї — вчитись разом, працювати разом і не втрачати свого, — вона пронесла крізь усе життя. Мистецтво не буває самотнім.
Більше про творчість мисткині читайте тут: https://treasures.ui.org.ua/horska_ua
